16.10.2018, 14:02
Світ Україна Війна Новини Азову Відео Заходи ЦК Азов Про Азов ЗМІ про нас Національний корпус Статті
Архів
01:49 11.09.2016

Остання вікторія об’єднаної Європи (до 333-річчя битви під Віднем 1683 р.)

Venimus, Vidimus, Deus vicit (ми прийшли, ми побачили, Бог переміг) — так, перефразовуючи знаменитий вислів Юлія Цезаря, «останній лицар на польському троні» Ян III Собеський підбив підсумок грандіозної битви під Віднем, що 333 роки тому, як тоді здавалося, назавжди поклала край ісламським завоюванням у Європі. Турки давно й ретельно готували свій вирішальний «кидок на Захід . Протягом усього XVII століття головним завданням їхньої мілітарної та дипломатичної діяльності була нейтралізація двох потужних християнських держав, що стояли на заваді мусульманській експансії в Європу, — польсько-литовської Речі Посполитої та імперії австрійських Габсбургів. Закономірно, що після відносного успіху на польському напрямку (захоплення частини Правобережної України в 1670-х роках) Стамбул зосередився на «віденському питанні». Окрім стратегічного успіху — повного контролю над басейном Дунаю і комунікаціями між Західною Європою та Чорноморським регіоном — оволодіння столицею Австрії давало б Османам незаперечну моральну перевагу. До того ж, систематична підтримка некатолицьких релігійних меншин у підавстрійській Угорщині, здавалося, починала приносити плоди: проти Габсбургів виступила протестантська шляхта на чолі з Імре Текелі. У Стамбулі вирішили, що час для рішучого наступу настав. Проте тогочасні технічні можливості не давали змоги здійснити бліцкриґ — як не передбачала його й тодішня воєнно-стратегічна доктрина Війну Австрії було оголошено цілком завчасно — у серпні 1682 року. Тож доки турецька армія збиралася й долала відстань до Відня, Габсбурги активно шукали союзників. Найважливішим був союз із Річчю Посполитою, король якої Ян ІІІ Собеський зобов’язувався виставити потужну армію в разі облоги австрійської столиці. Військами допомогли також курфюрсти Баварії і Саксонії. Прибуло до Австрії й чимало добровольців з інших європейських країн. Фінансові субсидії Австрії і Польщі надали Іспанія Португалія, Генуя, Савойя, а також Папа Римський Інокентій ХІ. 14 липня основні сили турків на чолі з великим візиром Кара Мустафою прибули під Відень. Тут до них приєдналися 40-тисячна орда кримських татар із ханом Мурад-Гіреєм та угорці Текелі. Власне облогу міста здійснював корпус яничарів (близько 12 тис.), решта війська блокувала навколишню місцевість. Османське командування не зважилося штурмувати місто «з ходу», оскільки заздалегідь очищений віденцями від будь-яких будівель простір навколо укріплень робив турецьких вояків ідеальною мішенню. І хоча надалі оборонцям таки довелося витримати кілька масованих атак, облога австрійської столиці звелася переважно до змагання саперів. Але найбільше османське командування розраховувало на виснаження сил обложених через брак їжі та сну. Утім, тривале та безрезультатне тупцювання на місці не меншою мірою виснажувало й самих турків. Їхні лави танули через хвороби та дезертирство. Особливо масово залишали розташування османської армії вояки з балканських володінь Порти — адже до батьківщини їм було недалеко, а війна проти одновірців-християн для них аж ніяк не була «своєю». За переказами, молдавські та волоські каноніри заряджали націлені на Відень гармати солом’яними ядрами. Фрондували навіть кримські татари часом діючи на власний розсуд і відмовляючись брати участь у планованих штабом Кара Мустафи операціях. Та попри все, турецька армія залишалася грізною потугою. Її найкращі підрозділи — яничарська гвардія, кавалерійські загони спахіїв, піші албанські головорізи (арнаути та левенди) — зберігали досить високу боєздатність. Якби Кара Мустафа одразу кинув свої головні сили на розгром союзницьких армій, що концентрувалися поблизу Відня, то кінцевий результат баталії — а можливо, й увесь подальший хід європейської історії — могли бути іншими. Натомість великий візир на початку вересня обмежився тим, що наказав татарській кінноті атакувати поляків на марші (чого хан не зробив), а майже всі інші війська кинув на штурм Відня, який, здавалося, вже ось-ось мав упасти під тиском «воїнів ісламу» — наприкінці серпня ресурси захисників Відня дійсно були практично вичерпані. Отже, напередодні битви турки, образно кажучи, опинилися обличчям до столиці й спиною до розгорнутих сил союзників. Перегрупуватися належним чином для зустрічі противника османці так і не встигли. Як виявилося, це рішення турецького командувача, обумовлене явною недооцінкою волі віденців до спротиву, стало фатальним для долі всієї кампанії. 12 вересня диспозицію сторін було остаточно визначено. Частина поляків (зокрема й контингенти з українських земель) і німців стояла праворуч від гори Каленберг. Ліворуч від неї, аж до Дунаю, вишикувалися австрійські війська Карла Лотаринзького разом із саксонцями та баварцями. У центрі, на самій горі, зайняв позицію Ян III Собеський, що здійснював загальне командування, із добірною гусарською кавалерією та кількома тисячами німецьких солдатів. 74-тисячному війську християн зі 152 гарматами протистояло майже 90 тис. «воїнів ісламу» (щоправда, понад 10 тис. яничарів було частково задіяно в облозі Відня, яка тривала, а частково залишено в резерві) і близько 300 гармат. Як уже мовилося, під началом Собеського під Відень прибуло чимало вихідців з підвладних тоді Варшаві українських («руських») земель. Хоча історики досі сперечаються щодо конкретних цифр, достеменно відомо, що етнічні «русини» перебували у лавах усіх родів військ польської армії — піхоти, драгунів і навіть славнозвісних «крилатих гусарів». Так, одну з гусарських хоругов під час Віденської битви очолював козацький полковник, старший правобережного Війська Запорозького й, одночасно, коронний ротмістр Криштоф Ласко з Київщини. В іншій хоругві під командуванням королевича Олександра Собеського воював колишній козак Роман Сірко, син відомого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Також серед представників козацтва, які билися з турками за Відень 12 вересня 1683 року, на сьогодні ідентифіковано полковника Павла Апостола-Щуровського, сотників Чомуху й Потаренка, а також козаків — Михайла Мовчана, Кирила Петренка, Семена Бута, Івана Правду та багатьох інших. Цікаво, що серед оборонців Відня розповсюджувався німецькомовний «летючий листок» із пародійним листом українських козаків до турецького султана, який виконував роль своєрідної ідеологічної зброї та зміцнював моральний стан віденців... Отже, та битва була зовсім не чужою для українців, невипадково отримавши широкий відгук у вітчизняних літописних джерелах. Бій поблизу Каленберга розпочався на світанку. Першими атакували турки, намагаючись не дати союзникам підготуватися до удару, — помилка Кара Мустафи ставала вже цілком очевидною. Християни відповіли контратакою зі свого лівого флангу та центру, швидко відбивши в османців кілька віденських передмість. Після полудня з турецькою піхотою на правому фланзі було покінчено. Одночасно тривали тактичні бої на інших ділянках, що мали виснажити сили мусульман перед вирішальною атакою союзників. О 16.00, за півдоби від початку бойовища, розгортання кавалерії союзників для вирішального удару було завершено. Розвідка боєм показала, що місцевість аж до турецького табору і ставки командування є практично ідеальною для здійснення атаки. Ще за годину 20 тис. важкої християнської кінноти (15 тис. польських гусарів та 5 тис. німців) — одна з наймасованіших кінних атак в історії людства — почали рухатися в напрямку турецьких позицій і штабного намету Кара Мустафи. Проти важкої кавалерії аж до появи кулемета можна було оборонятися тільки добре укріпившись за валом або возами (як це робили, наприклад, українські козаки). Втім, будучи тривалий час розгорнутими «спиною» до наступу союзників, турки цього не зробили. Їхні передні лави було буквально зім’ято, а наступні — прорвано в багатьох місцях. Уже за півгодини після вирішального наступу союзницької кінноти було захоплено намет великого візира та зелений прапор Пророка. Християнам дісталися весь обоз турків та вся артилерія Віденський гарнізон приєднався до нищення ворога, котрий і не думав чинити бодай якийсь організований опір. Османці втратили до 20 тис. убитими, пораненими та полоненими й мусили назавжди облишити думку про продовження завойовницької політики в Європі. Три роки по тому, у 1686-му, Європа мала ще одну нагоду для святкувань та феєрверків, коли після понад 150-річного турецького панування було звільнено столицю Угорщини Буду. Однак невдовзі наш континент надовго виявився розділеним на різноманітні блоки та коаліції, і вже жодна наступна війна не могла розраховувати на таке одностайне сприйняття з боку європейського світу. Петро Вознюк
Теги
Персона
Андрій Білецький Барак Обама Батя Денис Поліщук Джон Керрі Едуард Юрченко Ігор Олегович Кадиров Клименко Ленін Ляшко Меркель Олег Петренко Олександр Маслак Порошенко Пушилін Путін Савченко Шеремет Станіслав Краснов Стрєлков Владислав Сурков Захарченко
Тематичні
архітектура біженці брати наши менші депутати фемінізм Іду на Ви книги культура метро мусульмани Наука прогрес Річниця звільнення Маріуполя самосуд совок турнір Вибори
АТО
АТО ДНР фронт ЛДНР ЛНР Окупація сепаратизм спецназ Світлодарська дуга тероризм
Геотеги
Нідерланди Австрія Білорусь Британія Данія Фінляндія Франція Француз Голандія Італія Канада Казахстан Молдова Москва Німеччина Париж Польща РФ Росія Швеція Швейцарія США Стамбул Туреччина Україна Європа Євросоюз
Організація
підсумки року Айдар Азов беркут ЦК Азов Джура ІДІЛ КМДА ЛГБТ НАТО ОБСЄ ООН ОПЕК ПАРЭ Північний Корпус Полк АЗОВ СБУ Східний Корпус Табір Азовець Український вибір ЮНЕСКО ЗСУ
Спорт
футбол Сильна Nація
Україна
Авдіївка Бахмут Бердянськ Черкассы Чернігів Чернівці Дніпро Донбас Донецьк Харків Херсон Хортиця Івано Франківськ Київ Київщина Коблево Конотоп Краматорськ Кременчуг Крим Львів Макіївка Мар'янка Маріуполь Мелітополь Миколаїв Одеса Полтава Рівне Широкине Слов'янськ Вінниця Закарпаття Запоріжжя
Загиблі бійці
Амброс Береза Cіф Дюс Ратібор Світляк
ЗМІ
A-Radio