23.02.2020, 04:12
Мир Украина Война Новости Азова Видео Мероприятия ЦК Азов Про Азов СМИ о нас Национальный корпус Статьи
Архив
20:13 12.05.2016

«Потерянное поколение»: история столетней капитуляции

Духовна капітуляція нерідко передує політичній і має власну логіку. Метафора «втраченого покоління» (lost generation) нині асоціюється передусім із анархістами й «протестними» молодіжними субкультурами, а також зі студентською революцією 68-го. Спершу ж так називали митців та літераторів, зламаних першою світовою, які або загинули на фронті, або невдовзі померли від ран, чи так і не зуміли повернутися до мирного життя, назавжди втративши віру в ідеали та волю до життя. У вільному формулюванні, це «бездумно скошений квіт європейських націй, який би довго міг творити на радість собі й іншим, якби не клюнув на патріотичну пропаганду урядів і не подався на війну».

Більше ніж через півстоліття це культурне і, навіть вужче, літературне явище, відтворене в кінематографі, досі лишається вагомим, мало не «елітарним» обґрунтуванням пацифізму й антимілітаризму, а також аргументом проти націоналістів, – з позицій обивателя, вічно «заряджених патріотичним драйвом» та фантазіями про реванш. Італійський філософ-традиціоналіст Юліус Евола, що починав свій шлях як надсучасний художник-дадаїст і обертався в колах футуристів, пізніше роздратовано писав, що правильніше було би назвати покоління розчарованих не стільки «втраченим», скільки «розчавленим», а то й «прогнилим».

Порвавши з антинімецьки налаштованими футуристами напередодні першої світової, як європеєць, саме «незломленому фронтовому поколінню» німців Евола ставив у заслугу виникнення добровольчих загонів (фрайкорів), які боролися з більшовиками на східноєвропейських і балтійських рубежах та розганяли комуністів у Німеччині. Сьогодні ж деполітизовані (чи навпаки політизовані у руслі «євроінтеграції»), просто байдужі або озлоблені через економічну кризу в Україні маси, не згадуючи про п’яту колону, створюють той сприятливий для процвітання капітулянтських рішень ґрунт, який колись заклали «травмовані» викривачі безглуздя та жахіть індустріальної війни.

Міфологему втраченого покоління популяризував Ернест Хемінгуей, що почерпнув її у свого ментора Гертруди Стайн – теоретика літератури, меценатки модерністського і авангардного мистецтва, «великої емансипе», але найголовніше – власниці квартири у Парижі, де у 20-х рр. минулого століття збиралася богема, в тому числі американська «літературна еміграція», шукаючи визнання в культурній столиці світу. «Ви всі – втрачене покоління», – так звучав епіграф до роману Хемінгуея «І сонце сходить» (1926) та вирок Стайн, яка процитувала свого автомеханіка, обуреного зволіканням колишнього фронтовика, що не полагодив її автомобіль.

Якщо не рахувати занадто натуралістичну антивоєнну книжку французького письменника Анрі Барбюса «Вогонь» (1916), тими митцями, які стояли біля витоків «літератури втраченого покоління», були Ернест Хемінгуей, також відомий працею «Прощавай, зброє!» (1929), та особливо Еріх Марія Ремарк, автор хрестоматійного роману-сповіді «На Західному фронті без змін» того самого року. Саме вони запам’яталися апостолами пацифізму і на століття визначили сприйняття війни й патріотичного обов’язку «маленьким» європейцем – а не ексцеси другої світової, які значною мірою постали внаслідок тих самих причин, так і не вирішених першою.

Складно сказати, що європейцям бракувало патріотичної літератури – просто державна пропаганда не діяла на тих, хто побував на фронті і на собі відчув реалії війни. Адже бестселери Ремарка та Хемінгуея також не були «чорно-білими», чим і пояснюється їхня популярність. Крім того, якщо Хемінгуей усе життя пропрацював військовим кореспондентом, вважаючи себе мало не особистим ворогом дуче й відобразивши у романі «По кому подзвін» (1940) досвід американського борця інтербригад за долю Іспанської республіки, а потім протидіяв німецькій окупації, полюючи на підводні човни Вермахту й очоливши партизанський загін у Парижі, то у Ремарка можна відшукати навіть умовно націоналістичні тези, а персонажі його «Трьох товаришів» (1932-36) не здаються «пропащими».

Тим не менше, і на такого далеко не «дерев’яного» автора знайшовся свій «анти-Ремарк» – саме так називали Ернста Юнґера, культового ветерана першої світової і лідера німецьких націонал-революціонерів, що відмовлявся зводити війну як до «грубого варварства», так і «патріотичної героїки» й чиї книжки не вписувалися в усталені прийоми мобілізації широких верств. Лейтенант Штурм, протагоніст Юнґера в його першій художній прозі «Штурм» (1923), полишивши докторську дисертацію, продовжує звичні метафізичні роздуми в окопах. Останні слова молодого офіцера, який встиг скуштувати бойової слави, – не «Хай живе Німеччина!» чи «кайзер», а витримане «Ні, сер» у відповідь на оголошення полону британськими солдатами; потім лунають передсмертні залпи пістолетів і вибухи гранат.

Вчорашній школяр Пауль Боймер, протагоніст Ремарка в романі «На Західному фронті без змін», переживає страшну душевну кризу, вбивши ворожого солдата, – сцена, добре відома глядачам однойменної стрічки 1930-го р., поряд з фінальним епізодом, коли Боймер, необачно замилувавшись метеликом, сам гине від чиєїсь кулі. Штурм, як і Юнґер у реальному житті, відчував непідробну повагу до супротивника і, цілячись в англійського або французького солдата, розумів, що той міг бути двійником в усьому, освіченим і з виточеною натурою. Це усвідомлення, однак, не заважало Штурму хизуватися перед соратниками тим, що він «поклав іще одного».

І вже численні перевидання проби пера Юнґера – щоденників «У сталевих грозах» (1920) – цілком перекривають «ефект Ремарка», чиї герої у кращому разі винесли з війни уявлення про силу справжнього братерства, яке пройшло випробування цинічним повоєнним світом. Іще природніше зростання популярності серед сучасних українських патріотів цього зразкового «правого інтелектуала», який перетворив отриманий військовий досвід на власну програму національної революції і подолання бездержавної руїни.

Підведімо підсумки. Список митців, філософів і літераторів, що побували на фронтах першої світової, вражає: Ернест Хемінгуей, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Шервуд Андерсон, Томас Стернз Еліот, Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Вільям Фолкнер, Франц Кафка, Генрі Міллер, Олдос Хакслі, Юліус Евола, Луї Фердинанд Селін, Готфрід Бенн, Еріх Марія Ремарк, Сергій Прокоф’єв, Ігор Стравінський, Пабло Пікассо, Отто Дікс, Густав Клімт, Еміліо Марінетті, Людвіг Вітгенштейн, Джон Кейнс і багато інших. Та невблаганні критики не раз писали, що більшість з них, навіть страждаючи від розладів, відносно легко оправилися після фронту й продовжили творити. Що вже казати про таких співців війни, як Евола чи Марінетті.

Звучать думки й про те, що серед справжніх «втрат» з числа “génération perdue”, чиє життя і творчість обірвалися на фронті чи незабаром після закінчення війни, можна назвати хіба що митців рівня Гійома Аполлінера й Франца Марка. Не всі із видатних полеглих проклинали свою долю. Руперт Брук, автор ідеалістичних сонетів про війну і «найгарніший чоловік Англії», писав, що залишатися удома було рівносильно тортурам і закликав друга із Кембриджу «піти померти» на війні. Більше того, дехто з літературознавців зізнавався, що передчасна смерть, скажімо, Вілфреда Оуена та Ісаака Розенберга, щирих ненависників війни, не особливо обікрала світове письменство. І додають, що іконічні поети-пацифісти – Зігфрід Сасун та Роберт Грейвз, які здебільшого ввійшли в історію як «окопні поети», на відміну від того ж Т.С.Еліота, не залишили нічого надзвичайного після війни.

Власне, навіть Ернест Хемінгуей не завжди розглядав героїку крізь призму «імперіалістичних воєн». У виданих посмертно мемуарах «Свято, що завжди з тобою» (1964) він згадує, як захотів урівноважити «втрачене покоління» Стайн цитатою з Еклезіаста уже в своєму першому романі. Проходячи повз статую наполеонівського маршала Мішеля Нея у Парижі, він «думав про міс Стайн, про Шервуда Андерсона, і про самозакоханість, і про те, що краще – духовні лінощі чи самодисципліна. Зрештою, думав я, хто з нас втрачене покоління?» Хемінгуей віддав належне повчальній розповіді Стайн про безталанного Гійома Аполлінера, що, лежачи на передсмертному одрі із фронтовим пораненням на носі миру 1918 р., чув крізь прочинене вікно вуличні крики «A bas Guillaume!» («Геть Вільгельма!», тобто кайзера Німеччини), і, марячи, приймав ці вигуки на свій рахунок. Однак вердикт американського письменника був однозначним і підвів символічну риску під цілим міфом про «загублених» війною: «Але під три чорти її балачки про втрачене покоління і всі оті брудні, дешеві ярлики».

Олена Семеняка

Теги
Персона
Андрей Билецкий Барак Обама Батя Денис Полищук Джон Керри Эдуард Юрченко Игорь Олегович Кадыров Клименко Ленин Ляшко Меркель Олег Петренко Александр Маслак Порошенко Пушилин Путин Савченко Шеремет Станислав Краснов Стрелков Владислав Сурков Захарченко
Тематические
архитектура беженцы братья наши меньшие депутаты феминизм Иду на Вы книги культура метро мусульмане Наука прогресс Годовщина освобождения Мариуполя самосуд совок турнир Выборы
АТО
АТО ДНР фронт ЛДНР ЛНР Оккупация сепаратизм спецназ Светлодарская дуга терроризм
Геотеги
Нидерланды Австрия Беларусь Британия Дания Финляндия Франция Француз Голландия Италия Канада Казахстан Молдова Москва Германия Париж Польша РФ Россия Швеция Швейцария США Стамбул Турция Украина Европа Евросоюз
Организация
итоги года Айдар Азов беркут ГК Азов Джура ИГИЛ КМДА ЛГБТ НАТО ОБСЕ ООН ОПЕК ПАСЕ Північний Корпус Полк АЗОВ СБУ Східний Корпус Лагерь Азовец Украинский выбор ЮНЕСКО ВСУ
Спорт
футбол Сильная Нация
Украина
Авдеевка Бахмут Бердянск Черкаси Чернигов Черновцы Днепр Донбасс Донецк Харьков Херсон Хортица Ивано Франковск Киев Киевщина Коблево Конотоп Краматорск Крименчуг Крым Львов Макеевка Марьинка Мариуполь Мелитополь Николаев Одесса Полтава Ровно Широкино Славянск Винница Закарпатье Запорожье
Павшие герои
Амброс Береза Сиф Дюс Ратибор Светляк
СМИ
A-Radio