Про «дружбу через одного»
Ще досі можна почути думку, що Україні не варто орієнтуватися на долучення до інтеграційних процесів у Центральній Європі, бо в міжнародних відносинах діє нібито залізне правило: із сусідами не можна мати міцні зовнішньополітичні зв'язки, тому варто «дружити через одного» — із сусідами сусідів.
Не слід одразу відкидати цю думку. Вона має певний сенс. Передусім за умов, коли йдеться про держави з невирішеними територіальними питаннями або антагоністичними зовнішньополітичними і економічними прагненнями. Однією з умов, коли «дружба через одного» може вважатися прийнятною моделлю зовнішньополітичної поведінки, є відсутність суттєвих суперечок із сусідом сусіда. Наприклад, Україна може розвивати тісні зв'язки з Болгарією. Проте комплементарність сусіда свого сусіда спостерігається далеко не завжди. Яскравим прикладом є політика Німеччини — сусіда сусідньої нам Польщі.
Німеччина наводить ще один доказ недосконалості концепції «дружби через одного». Протягом тривалого часу Німеччина і Франція були принциповими антагоністами. Та сьогодні вони надійні союзники, гегемони Євросоюзу зі спільними поглядами на його розвиток та вирішення питань поза його межами. У міжвоєнний час Франція робила ставку на центральноєвропейські країни як противагу Німеччини. Сьогодні ж Франція та Німеччина спільно намагаються протистояти цим країнам.
Отож, логіка «дружби через одного» спрацьовує далеко не завжди. У випадку України та її безпосередніх західних і південно-західних сусідів ця логіка під деякими кутами зору є безперспективною.
По-перше, продовжує існувати вісь Берлін Москва У випадку цієї вісі спостерігається логіка «дружби через декілька країн». Москва та Берлін зацікавлені, аби країни, що знаходяться поміж ними, не володіли суттєвою суб'єктністю. У якомусь сенсі «дружба через декілька країн» є модифікацією «дружби через одного», адже у її випадку спостерігається те ж саме небажання набрання буферною зоною геополітичної ваги (лиш буферною зоною за таких умов є не окрема країна, а група країн). Затиснуті між Берліном та Москвою країни можуть або змиритися з буферним статусом і шукати реалізації своїх національних інтересів виключно у відповідності до силових ліній, які задаються зовнішніми полюсами, або ж об'єднатися і протиставити накинутому ззовні буферному статусу прагнення до колективної суб'єктності.
По-друге, ми живемо в часи, коли країнам типу України, Румунії, Болгарії чи Польщі важко боротися за місце під сонцем поодинці. Ідеться не лише про потребу групувати «чисту» геополітичну вагу, але й про необхідність об'єднувати зусилля більш матеріального характеру. Країни, що сусідять між собою, мають більше шансів для такого об'єднання, аніж територіально віддалені. Окрім технологічної співпраці (яка тією чи іншою мірою можлива і за умов територіальної віддаленості) перед ними відкривається простір співпраці у енергетиці, швидкому обміні товарами та ресурсами, налагодженні спільних циклів виробництва. Тому, з огляду на необхідність конкурувати з більш економічно і технологічно розвиненими гравцями, Україна та центральноєвропейські країни мають потребу у тісній співпраці.
Безглуздо заперечувати наявність конфліктогенного потенціалу в українсько-польських, українсько-угорських, українсько-румунських, румунсько-угорських, угорсько-словацьких та польсько-литовських взаєминах. Але також нерозумно перебільшувати масштаби цього потенціалу і бачити у ньому принципову перешкоду для стратегічної співпраці. Ще більш нерозумно осмислювати зовнішню політику через інфантильні схеми — як от та, що геополітична шахівниця може вибудуватися немов за командою «На перший-другий розрахуйсь».
Ігор Загребельний
Оцініть статтю
